О ти, хто бачить сльози мої, що ллються мов злива невпинна,

З очей моїх пливуть вони, поки недуга виснажує моє тіло

Не дивуйся, навіть якщо стану я подібним до праху,

Бо газель на рівнині, між деревами бан та горою,

Дозволила собі пролити кров мою у місяці священні;

Дивуйся ж моєму стану, бо ніколи раніше

Не знав я страху перед лихом, навіть якби воно простягло до мене руки,

Але любов зробила мене глухим, і слова мої були марними

Доля вразила лева очима молодої газелі,

О мешканцю рівнини, порятуй мешканця лісових хащ!

Коханий поцілив у моє серце незліченними стрілами свого погляду

І залишив мене блукати, позбавленого будь-якого проводу

Коли він поцілив у мене і стріла його знесилила мою стійкість,

Я заперечив рану і приховав те вістря у своєму серці

Бо рани, завдані коханим, не приносять мені болю,

Щоразу, як сходить мій місяць, місяць небесний ховається

Довго я проводив ночі в роздумах та безсонні через любов до нього,

Йому належить душа моя, кров моя, мій слух і мій зір

О ти, хто винить мене за пристрасть, — ця пристрасть є долею,

Якби ця туга виснажила тебе, ти б не дорікав і не винив